<< Главная страница

Прометей



Категории Андрiй Малишко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Поема) З-за рiки видно двi кручi — одна зелена, чорна друга. На чорнiй кручi чорний дуб, як добрий воïн — вiтролюб, весь посмаглiлий, обгорiлий, стоïть на кручi потемнiлий. Кому б сказати все? Кому б? Оживає тиха пристань. В артiлях виспiли жнива: вантажать кавуни й динi. Пахне молодим житом, рибою, смолою та тютюном. I Поснули вантажники з артiлi, тiльки п'ятеро сивих плотарiв варили кашу на вечерю й тихо говорили. Пiдсiв до них i автор. Молодий плотар розповiдав, що пiд час вiйни хлопчик з ïхнього села знайшов тут трьох наших бiйцiв. Двоє старiших були вже мертвими, а третiй, юнак, — тяжко поранений. Селяни сховали його на горищi, немов за братом, за ним дивились. Незабаром юнак вже зводивсь насторожi, вiдчув живу, гарячу кров. Був вiн iз Смоленщини, де такi ж привiтнi люди, такi ж жита, а в матерiв такi ж смуглявi, чеснi руки, а в довгi днi боïв i муки i ïхнiй край, як наш, горiв... Отож, бiйця поклали у стодолi на скошену траву, перебинтували груди. Сорочка в пилу — аж руда. А юнак говорить: Нiчого,... оживу. Смертям двом... не бувати, одну ж обдурим, не бiда. Сусiд запропонував свою одежину, бо скоро можуть бути нiмцi, але солдат вiдмовився, так i лежав у своïй пiлоточцi, у гiмнастьорцi польовiй. II Бiйцю полегшало, вiн мiг уже пiдвестися. ïв картоплю в мундирах i згадував свiй полк. Там думають, мабуть, що вiн убитий. А вiн живе! Ще трохи одужає — i сам перепливе Днiпро! Але це поки що у мрiях. Заходить хлопчик, його рятiвник. Юнак розпитує, яка там обстановка. Хлопчина говорить, що нiмцям, мабуть, капут, бо вони не сплять, наставили сторожi i щось там шепчуть, ҐелҐочуть. Йому б оце до школи, та ïï замкнуто. В лiску багряною габою кленове листя лежить, чорногузи клекочуть на мiстку. I згадав юнак своєï Смоленщини поля, калину в пурпурi, дуби, на отчiй хатi голуби, гармошку, яка так грає, що серце крає. Попросив хлопчину принести хоч якусь книжку. Але книг нема, бо навiть за листiвку — тюрма. Раптом хлопчик згадав про Кобзар. Швидко принiс. Стали читати, i ось уже бреде слiпий кобзар, i Гонта кличе на пожар, Кавказькi гори, в млу повитi, рясною кровiю политi, чолом пiдводяться до хмар. I Катерина пiвжива дитя в хуртечi сповива, снiги колишуться над нею, орел жадiбний Прометею криваве серце розбива. Хто ж той Проме-тей? То був юнак, що в бога вкрав вогонь i знак того вогню принiс людинi. — I богубив його? — Нi, нi, скарав довiчно, в єдинi прикув до скелi, мов к порогу. — То й що? — Вiн не скорився богу. — Ото людина! Так говорили мiж собою до пiвночi хлопчик i солдат. III По дворах, як та чума, ходила облава нiмцiв. Жах, нiмий, холодний, до свiтанку гримiв прикладами на Ґанку, стрiляв, свистiв, палив у прах. Ось уже мигає лiхтарень у стодолi, де спить боєць. Схопили його, як сiрi круки. Коли виводили за двiр, погляд юнака впав на двi обiрванi ворiтнi. Здавалось, вони шептали: Нам повiр. Ми цю обiйдемо бiду, Ми ще скрипiтимем в ладу, До нас хазяïн хлiб везтиме, Весiлля бубнами густими Стрiчати буде молоду. А ти приходь, як будеш жив, До нас у гостi пiсля жнив, I щоб твоє зрадiло око, Ми так вiдчинимось широко, Щоб ти й сучечка не вчепив!.. IV Вранцi бiйця вивели з комiрки пiсля допиту на майдан. Як важко йти першi кроки! Про що вiн, цей юнак, думає в ту мить? Про те, що його день одшумить, що не дочекається вiн першоï любовi? Чи, може, проклинає й сонце, й трави, вечiрнiх зiр м'якi заграви? Нi, цього не можна проклясти, бо вiн повинен жити для мсти, для воскресiння. Тривожить його iнше: чи скаже хто друзям, матерi, що не зневiрився вiн, не похилився вiд ран, а чесно вмер? I що iнша мати доглянула його, як рiдного... Ну от i все. Б'є барабан. На майданi завмерли жiнки, дiти, згорбленi дiди. Юнак — у пiлоточцi своïй, у гiмнастьорцi польовiй. В очах нi крику, нi скорботи, таким ходив, мабуть, i в бiй. Людей фашисти питають: Це ваш? I всi вiд малого дiвчати до старого дiда дружно вiдповiдають: Це наш! I ковалi, теслi, дивлячись на мозолястi руки юнака, пiдтверджують, що вiн — ïхнiй. I вже земля, пiднявши цвiт, Вiд круч, вiд поля, вiд ворiт, Уставши камнем i травою, Вiтрами й нiччю грозовою, Кричить: — Це наш! Iду на звiт.,. Як вiн мить оцю зустрiв! Вiн жив i житиме однинi, треба сховати муку на лицi. Тодi нiмцi заперечили: — Це ваш? Ви брешете. Не ваш! Чому ж у нього патронташ I п'ять гранат знайшли в соломi? Вiн ночував в чужому домi, Вiн двiчi ранений. Вiн — наш! Ми з ним по — своєму. А вам Я все сторицею вiддам: В теплушки всiх, гайда в дорогу. Хати ж — з порогу до порогу Спалю, стопчу — вiддам чортам. Люди хитнулися, як лан колючоï трави. Тiльки очi горiли дiдiвськi та дiвочi, i сльоза блищала в матерi — вдови. Боєць пiдвiвся, поглянув на майдан, уявив цих людей у сiрих теплушках, ступив уперед два кроки i сказав: Стрiляй! Розвiдник я. Солдат. V Чотири днi й чотири ночi тримали воïна в холоднiй комiрцi. Йому знову пригадувався рiдний полк, клекiт бою, зорянi свiтанки. Аж ось у дверi стукають. Все. Надiï край. Такий короткий день i такий короткий вiк. А кому це розкладений вогонь на кручi? Унизу гомонить людський потiк. Б'ють барабани. Лiтає вороння. Юнака повели на шпиль. А людськi очi просили: говори, скажи що-небудь! Його скрутили ремiнням, пiдняли високо на дубi. 1 стало видно йому бiлий парус з — за рiки, усе Лiвобережжя, рiднi армiï й полки. Як товаришi — бiйцi зайняли новi рубежi, а кошовар зварив обiд, i листи доставили в траншею. Що ж, колись Земля повернеться, й над нею Умитий день зiйде без бiд. А в юнака — нiч бiля нiг. Огонь, звиваючись, побiг до рук. ...Юнацькi руки молодi. Вам добре б тiшитись в трудi. Тесать, копать, залiзо б гнути, Садити сад, зеленi рути, Плоти гонити по водi. Кохання б в серце полилось, — Вам гладить золото волось, Своє тепло — коханiй дати. Ви ще не вмiли обнiмати, А воювати — довелось... Огонь сягає до очей юнака. Дуб палає в мiльйони свiч. I сушить груди мука люта. Ремiння перегорiло i боєць, як та птиця, пiд зойк людей летить униз. Трiпоче серце: Я люблю У спразi, в радостi, в жалю, Огнем напоєне до краю, Горю, м'ятежне, не згоряю! I не прошу, i не молю... — Дивiться, люди, по менi Устануть iншi в пломенi, Ставайте й ви в труднi походи. Не вип'ють проклятi заброди Живущу кров мою. О нi! Димить димовище пiд хмару, трiщить дуб оджару i тлiє з серцем до кiнця. Ущухло вогнище. Людей погнали в село. Лише хлопчак засмучений залишився на попелищi. Довго дивився, тодi не витримав i впав на землю у плачi. Потiм зiбрав жаркi вуглини — серця стлiлого останки — i заховав на грудях: Живiть мене теплом своïм, Я понесу вас в кожен дiм, Щоб знов життя людське розквiтло, Чи ж ваше горде, яре свiтло Не вмре, як одинокий грiм? Ой хлопчику, хороший мiй, Чому ти плачеш? Зрозумiй, У добре лiто, в гожу весну Я знову встану, я воскресну Цвiтком людських ясних надiй... Свiтало. Хлопцi-плотарi пiдтягали якорi. Дуб стояв, як чорний меч, i торкався бiлоï зорi. I здалося авторовi, що це вiн стоïть, горить i не згоряє. Що вже спалений стоïть в тривожнiм вiцi на краю i людям серце простягає. А спогад лине з далини: О мiй русявий Прометею, Загублений в ночах вiйни!.. 1946 р.

Метки ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, ПРОМЕТЕЙ, АНДРIЙ МАЛИШКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Прометей


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация